Дві історії життя

    Добрий день чи вечір. Мене звуть Ірина, я на прохання однієї дівчини, якій не змогла відмовити, спробую вперше, коротко описати деякі фрагменти свого життя і життя моєї дочки, а якщо говорити конкретніше, мова піде про усиновлення.

Про це нелегко говорити і важко згадувати про ті переживання, які були, є і будуть. Але з цим я живу і залишається тільки змиритися, сподіваючись на Бога і знаючи, що Він не дасть пережити більше випробувань, ніж я зможу винести в своєму житті.

Історія перша. Про своє усиновлення дізналася несподівано, приблизно у віці тридцяти років. Ми з чоловіком вирішили, що нам треба зібрати документи для виїзду в Ізраїль, в надії на краще життя, хоча наші батьки були проти цієї ідеї. На консультації, переглянувши наші документи, нам повідомили, що я усиновлена, так як в моєму свідоцтві про народження в куточку було зроблено напис «відновлено». Це був шок, нерозуміння, велике хвилювання і сльози. Коли я про це заговорила зі своїми батьками, вони стали все заперечувати, переконуючи мене, що я їх рідна дочка, але в моїй душі була порожнеча і багато різних запитань. На цю тему я з ними більше не розмовляю і вважаю, що не маю права, доки вони самі мені про це не захочуть розповісти, вони вже немолоді люди, що мають серйозні хвороби. Я їх дуже люблю і поважаю, за все, що вони мені дали в цьому житті. Тому не можу їх змусити проходити через цей біль і страждання, які можуть принести їм непоправного удару, напевно у них є свої причини, за якими вони все заперечують і приховують. Я повинна поважати їх рішення. Адже їм теж не просто жити з цією таємницею.

Після цієї звістки я стала згадувати своє дитинство, і пам’ять запрацювала. Батьки мене віддали на художню гімнастику в п’ять років, дванадцять років я займалася спортом і виконала розряд КМС, було багато змагань, я об’їздила майже всю Україну, і весь час на змаганнях потрібні були документи «свідоцтво про народження». Я пам’ятаю, як мій тренер розмовляла з моєю мамою про дату видачі документа, тому що дата видачі від дати мого народження була з інтервалом в два з половиною роки. У підлітковому віці у мене були питання до моїх батьків про те, що я в фізичному будові не схожа на них, є відмінності, хоча є і схожість.

Я вирушила в РАГС до знайомої, яка знала мого тата для того, щоб дізнатися про фразу «відновлено». Цю інформацію заборонено давати, але мені вдалося випадково почути, що це усиновлення, хоча вона мені сказала, щоб я про це навіть не думала, я рідна дочка своїх батьків. Потім я спілкувалася з однією людиною, який колись працював з моєю мамою, допомагала йому з документами, і він мене запитав про наших дітей, яких у нас з чоловіком не було, чому ми не усиновимо дитини, як колись усиновили мене, і я знову повернулася душею до цієї теми. Після деяких років я знову вирушила в ЗАГС і дізналася, що це правда – мене усиновили. З цим треба змиритися і жити далі, сподіваючись тільки на Господа, адже він дає нам тільки благо.

І ось ми з чоловіком вже серйозно задумалися про усиновлення дівчинки, так як своїх діток у нас так і не було. У мене було дві операції, а роки йдуть і треба для кого-то жити і дарувати свою любов, тепло і турботу. Ми зібрали і подали документи, було дуже хвилююче очікувати звісток, доводилося дзвонити, дізнаватися, їздити, я навіть пішла на курси для тих, хто бере діток під опіку. Перед курсами мені сказали, що в дитячий будинок надійшла чотиримісячна дівчинка, після закінчення курсів нам показали її фотографію, на якій була доня з величезними очима, «вона нас чекала» і ми поїхали на неї подивитися. Я думаю, що Господь її для нас приготував. Відвідували ми її щодня два місяці, так як нам перенесли судове засідання. Коли ми забрали нашу донечку Даринку з дитячого будинку, ми з чоловіком «зрозуміли», що пройшло рівно дев’ять місяців з моменту подачі документів на усиновлення.

У нашому житті почався новий період – це радість, яку ми тепер маємо «наша маленька красуня», і друга життєва історія, яка буде тривати.

У своєму серці я вдячна тій жінці, яка народила нашу дівчинку, а не позбулася від неї.

Будемо жити далі, не дивлячись на труднощі, душевні печалі, що виникають питання, які залишаються без відповідей і вдаватись до Господа, бо нічого не відбувається в нашому житті без Його волі, просто ми іноді йдемо не короткою, а довгою дорогою, а Він завжди поруч з нами, просто Його потрібно почути.

Я з вами прощаюся і бажаю всім моїм читачам багато мудрості, яка допоможе у важких життєвих ситуаціях, а мудрість від Бога.