Родина Анни та Андрія Басай – звичайна українська родина, а головне справжня сім’я. Господь об’єднав два закоханих серця і подарував їм благословіння – стати батьками. Коли в молодій родині з’являється малюк, то подружжя починають звертатися один до одного «мама» і «тато». Первісток дівчинка Оленка стала в родині сонячним промінчиком, яка зігрівала серця і батькам і всій родині. Але випробування лише починались. Анна під серцем носила синочка і вірила, що все буде гаразд. Але збіг обставин непрофесіоналізму лікарняної допомоги і Андрійко, а саме так назвали синочка, об’єднав всіх у боротьбі зі страшним вироком – ДЦП, дитячим церебральним паралічом.

Дитячі оченята не могли зрозуміти, чому не можна підняти ручку і ніжку, чому не можна бавитись з дітками на вулиці, ганяти у футбол… Але поруч були найсильніші люди, які боролись за кожен рух, за кожне слово, за кожну мить повноцінного життя Андрійка. Саме Господь, тато, мама, сестричка, вся велика дружна родина стали для Андрійка тією благодатною почвою, яка давала силу, впевненість, бажання жити та боротись за життя. За десять років боротьби за здоров’я синочка Анна та Андрій стали професіоналами у реабілітації. Мама отримала професію дефектолога і вже багато років працює з особливими дітками, дітками–сиротами. Тато зможе замінити реабілітолога у питаннях ЛФК та масажу.

Вони знають та вірять, що Господь дає випробування по силі і, що він чує молитви зранених батьківських сердець. Лише віра в Господа відновлює сили, лише вона не дає впасти у відчай від болю та страждань, які ламають твоє дитя щодня. Працюючи у Будинку дитини, Анна бачила, скільки діток-інвалідів перебуває там без надії потрапити до родини. Вони молились і Господь відкрив їхні серця чотирьом дівчаткам, біологічним сестричкам, які знаходились в інтернаті. Коли Анна та Андрій приходили з гостинцями до дівчаток у гості, найбільше хвилювались Женя та Аничка. Вони намагались сидіти рівненько, брати гостинці ручками впевнено. Не завжди виходило, адже у них теж була проблема, а саме ДЦП. Їх за час інтернатного життя ніхто не провідував, ніхто не приходив, щоб з ними познайомитись, ніхто не шукав. Вони мріяли зустріти люблячі очі мами та тата, відчути їх тісні обійми, в яких так спокійно та затишно. І від цих думок щеміли маленькі серця: « Не візьмуть, не полюблять..». Родина Басай пройшла багато перешкод і людської холодної байдужості. За цей час Господь зміцнив їх душі і серця в правильності свого служіння дітям. Коли прийомні дівчатка вперше переступили поріг будинку Мами і Тата, пошматовані розпачем дитячі серця відчули, як теплим дощиком закапали сьози з гарних розумних і теплих очей матусі, як такий мужній та великий татусь заклопотано відвернув обличчя на мить, щоб вони не побачили хвилювання та страху. А страх за життя цих таких рідних і гарних дівчаток був. Відповідь на нього була у Господа.

День за днем, мить за миттю, через дитячий біль та розпач, через терни суспільних митарств йде тепер велика родина Басай. П’ятеро донечок і один синочок. Троє з них особливо потребують допомоги. Щоденні заняття ЛФК у басейні, масажі, заняття зі спеціалістами корекційного напрямку, а звідси щоденна потреба у фінансах, щоб отримати послуги у повному об’ємі, не втратити жодної миті та можливості. Анна та Андрій зі щоденною молитвою працюють і намагаються кожну отриману копійочку вкласти в справу відродження своїх дітей.

Родина чекає на допомогу всіх людей, чиє серце відкрите для співчуття, милосердя, любові Господа і пропонує свою допомогу для батьків, які втратили надію та віру. Вони вірять у Чудо Господнє і в можливості своїх діток.

Людмила Строкатюк