Дві історії життя

    Добрий день чи вечір. Мене звуть Ірина, я на прохання однієї дівчини, якій не змогла відмовити, спробую вперше, коротко описати деякі фрагменти свого життя і життя моєї дочки, а якщо говорити конкретніше, мова піде про усиновлення.

Про це нелегко говорити і важко згадувати про ті переживання, які були, є і будуть. Але з цим я живу і залишається тільки змиритися, сподіваючись на Бога і знаючи, що Він не дасть пережити більше випробувань, ніж я зможу винести в своєму житті.

Вітаю тебе,  дорогий читачу!

Правду кажуть, що шляхи Господні несповідимі. Хочу розповісти Вам історію мого життя і життя моєї сім’ї. Мене звуть Оксана, це моє друге ім’я (перше Валентина). 36 років тому мене усиновила одна дуже хороша сім’я, вони назавжди стали для мене батьком і матір’ю: Анатолій і Катерина. Зараз їх уже нема з нами, але коли я, вже дорослою, дізналася про усиновлення, то у сто разів більше полюбила своїх батьків, які присвятили мені своє життя.

Господь піклується і супроводжує мене від самого народження, і чим старше я стаю, тим сильніше помічаю присутність Господа у своєму житті. Коли мене кинула рідна мати в 6 місяців від народження, мене усиновили мої прийомні батьки. Вони стали для мене ближче рідних і кровних.

Я і мій чоловік дуже любимо дітей. І коли ми одружилися, ми прийняли рішення:  якщо у нас не буде дітей, то ми обов’язково візьмемо їх з інтернату. Пройшли роки і у нас з’явилися свої діти, але бажання взяти дитину з інтернату не зникло. З роками воно посилювалося. Нам дуже хотілося допомогти дітям-сиротам. Ми розуміли, що діти не винні, що народилися саме в тій родині, де їх не хотіли. А ми хотіли дітей і могли допомогти хоч одній дитині.

Родина Анни та Андрія Басай – звичайна українська родина, а головне справжня сім’я. Господь об’єднав два закоханих серця і подарував їм благословіння – стати батьками. Коли в молодій родині з’являється малюк, то подружжя починають звертатися один до одного «мама» і «тато». Первісток дівчинка Оленка стала в родині сонячним промінчиком, яка зігрівала серця і батькам і всій родині. Але випробування лише починались. Анна під серцем носила синочка і вірила, що все буде гаразд. Але збіг обставин непрофесіоналізму лікарняної допомоги і Андрійко, а саме так назвали синочка, об’єднав всіх у боротьбі зі страшним вироком – ДЦП, дитячим церебральним паралічом.